Поете мій, зарано посивілий, Душа велика у слабкому тілі, Не виїжджав ні разу з України, Думками ж линеш за далекі милі. Заплющуєш ти очі знову, знову, А в темряві творяться океани, Чужі пустелі, та чужі у скронях, Як свої, б"ються болі та кохання. І кожен щось своє про тебе дума: "Фантазія розквітла", "Бреше добре"... І я до тебе часто була груба, Казала, що замріявсь, як той повень. Та інколи дивлюсь у твої очі - І бачу в них все те, про що ти пишеш, І розумію, що не мрії то дівочі, Бо хочеш світ цей повернуть на ліпше, Бо віриш свято, що колись торкнуться Твої вірші якого-небудь серця. Торкнуться справді, просто не минуться, Зоставивши у серці тому скельце Надії, доброти та розуміння, Що буде дерти груди, аж допоки Під з"єднуючим совістю склепінням Не стануть Людством душі одинокі. ----------------------------------------- Поет мой, слишком рано поседевший, Душа большая в слабом теле, Не выезжал никогда с Украины, Мыслями же улетал за далекие мили. Закрываешь ты глаза снова, снова, А в темноте творятся океаны, Чужие пустыни, и чужие в висках, Как свои, бьются боли и любови. И каждый что-то свое о тебе думает: 'Фантазия расцвела', 'Врет хорошо'... И я с тобой часто была груба, Говорила, что замечтался, как та полная луна. Но иногда смотрю в твои глаза - И вижу в них все то, о чем ты пишешь, И понимаю, что не мечты то девичьи, Потому что хочешь этот мир ты изменить к лучшему, Потому что веришь свято, что когда-то дотронутся Твои стихи какого-нибудь сердца, Дотронутся по-настоящему, просто не пройдут, Оставив в сердце том стеклышко, Которое будет драть грудь, аж до тех пор, пока Под объединяющим совестью сводом Не станут Человечеством души одинокие.
Главная 
